До 310-річчя від дня народження українського мандрівника та письменника Василя Григоровича-Барського (1701–1747)
Відомий український письменник і мандрівник Василь Григорович-Барський (псевдоніми: Плака, Альбов, Рос, Київський), розпочавши 1724 р. зі Львова свою прощу по християнських святинях, завершив її поверненням на батьківщину лише у 1747 р.
Упродовж 24-річних мандрів Григорович-Барський пройшов пішки через Польщу, Угорщину, Австрію, Болгарію, Грецію, Румунію, Італію, відвідав головні пам’ятки давніх цивілізацій та раннього християнства у Сирії, Лівані, Іраку, Йорданії, Ізраїлі, Єгипті, двічі відвідував Афонські монастирі. Увесь складний шлях мандрівника знайшов відображення в описі подорожі, проілюстрованому 148-ма малюнками – видами міст, планами та видами монастирів, розчитками написів (до нашого часу збереглося 137). Як ревний православний Василь Григорович-Барський вшанував і докладно описав пам’ятки як східної, так і західної християнської культури. Ще за життя мандрівника фрагменти його твору переписувалися, користувалися популярністю і отримали високу оцінку читачів, твір був надзвичайно популярним серед духовної і світської еліти на Україні. Текст “Мандрів” зі скороченнями вперше опублікував у Санкт-Петербурзі В. Рубан 1778 р. У 80-х рр. ХІХ ст. повне видання з ілюстраціями у 4 томах здійснив російський археограф М. Барсуков.
2000 р. у видавництві Соломії Павличко “Основи” видано повний текст “Мандрів” у перекладі з давньоукраїнської П. Білоуса. Автограф твору зберігається серед рукописів ЦНБ ім. В. І. Вернадського НАН України у Києві.
Родина Григоровича-Барського походила з Бару (що, напевно, пізніше й зумовило появу прізвища), але у другій половині XVII ст. переїхала до с. Літки біля Києва, а згодом і до київської Печерської Слобідки та на Поділ. Батько був купцем. Народився Василь у 1701 р., початкову освіту здобув вдома. 1715 р. вступив на навчання до Києво-Могилянської Академії, де успішно опанував вступний цикл, і 1721 р. розпочав вивчення богословсько-філософських курсів, які мали завершувати повну освіту. Батько, як згодом згадував Василь, намагався схилити його до “вдосконалення у церковній справі” та відмови від продовження наукових студій, але прагнення опанувати різні сфери знання у ньому переважили. Продовжити навчання Василь Григорович-Барський не зміг – несподівано захворів, стан здоров’я був настільки важким, що, як згодом писав сам мандрівник, на той час втратив надію на зцілення. Але саме ця подія і стала одним із чинників, які спонукали Григоровича-Барського до мандрів, зокрема подорожі до Львова.
Коли Василь Григорович-Барський почув, що його одноліток та однокласник, брат ігумена Свято-Михайлівського монастиря (1716-1719), а на той час суздальського єпископа Варлама (1719-1724), Юстин Леницький вирішив навчатися у Львівській єзуїтській колегії, то вирішив спробувати і собі, тим більше, що чув про добрих львівських лікарів, які могли б допомогти у його недузі. Покинувши домівку без згоди батька, у липні 1723 р. Василь з Юстином вирушили в далеку дорогу. Мандрівник із захопленням згадував своє перебування “у славетному місті Львові, в якому є кам’яні будівлі, і чудові церкви, і дзвіниці, і школи, і чимало освічених людей”, тим більше, що саме тут він і справді знайшов лікаря, який швидко допоміг вилікувати ногу. Із великою радістю прийняли православних мандрівників і львів’яни-українці. Василь Григорович-Барський згадував їхні розповіді про насильне упровадження унії та таємне збереження православної віри. Тепло прийняв у себе і на якийсь час забезпечив житлом молодиків ігумен львівського монастиря св. Іоана Богослова Пахомій (Гучинський), який згодом і благословив Василя Григоровича на прощу.
Наступним завданням, яке ставили перед собою молоді мандрівники, полягало у зарахуванні на навчання до єзуїтів. Блискуче володіння латинською мовою та високий рівень ерудиції дозволили їм створити правдоподібну легенду, якої навіть після тривалих розпитувань не зміг викрити префект колегії. Хлопці представилися як рідні брати з Бару – “Барські”, розповіли свою версію про попереднє навчання, і були прийняті у колегію. Але навчалися вони недовго – хтось із студентів-уніатів таки викрив їхнє походження і віровизнання, та оскільки нові студенти були позитивно прийняті префектом і професором риторики, побоявся заявити про це відкрито. І “заздрістю чи ненавистю сповнені” недоброзичливці вигадали підступ: написали листа, нібито від імені батьків з Києва, із застереженнями від “уніатського лицемірства і папської отрути” та через якусь стару жінку передали префектові, ніби від якихось купців. Коли префект отримав таке “послання”, відразу ж вивісив на воротах академії “ексклюзію” – наказ про відрахування, а сам увійшов до класу і різко оголосив своє рішення стосовно “прокажених козлів” та “вовків з лісів київських”, які обманом проникли у школу.
Тиждень хлопці нікуди не ходили і вирішували, як діяти далі. Василь Григорович-Барський надумав повертатися до Києва через брак коштів на подальше життя і важке відчуття через перехід в унію львівських православних храмів і монастирів. За намовою Юстина вони обоє звернулися до львівського уніатського єпископа Афанасія (Шептицького), розповіли йому про все і просили підтримки. Єпископ прийняв їх дуже радо, скористався своїми близькими стосунками з латинським духовенством і посприяв їм у поверненні на навчання. Кафедральний архідиякон, за порадою Афанасія, засвідчив, що хлопці походять із Львівської єпархії, а до Києва ходили, щоб побачити “чужі землі”. Уже наступного дня обидва студенти на великий подив та заздрість учнів були повернуті за студентську парту (чого раніше не траплялося, незважаючи на причину відрахування).
Можливо, саме цей епізод із життя Василя Григоровича-Барського зумовив практику тогочасного і наступних ректорів Львівської єзуїтської колегії, які з 1724 р. у випадку вступу на навчання українців суворо стали вимагати рекомендацій уніатських архієреїв.
Але й тепер навчання Григоровича-Барського у Львові було уже нетривалим – через кілька місяців у квітні 1724 р. він вирішує піти у далеку прощу до міста Барі (обітницю поклонитися мощам св. Миколая Чудотворця він дав ще під час хвороби) та Риму. Отримавши підтримку Афанасія (Шептицького), який подбав про видання патентів-свідоцтв для прощі, а також відповідних грамот від єзуїтів та латинського архієпископа, після Пасхи та святкування престольного свята св. Юрія у львівському кафедральному соборі Василь Григорович-Барський вирушив у подорож святими місцями, яка тривала аж до 1747 р.
Повернувшись до Києва у вересні 1747 р., щоб викладати у Києво-Могилянської Академії, Василь Григорович-Барський так і не зміг здійснити свого наміру, оскільки тяжко занедужав і 7 жовтня 1747 р. помер.
Львів став відправним пунктом мандрів Василя Григоровича-Барського, початком пізнання нового, і важливим етапом його навчання. Також про нього згадуємо як про одного із найвизначніших читачів теперішньої Наукової бібліотеки Львівського національного університету імені Івана Франка.
